Рейтинг Користувача: / 1
НайгіршеНайкраще 

Міністерство освіти і науки України 

Відділ освіти

Острозької районної державної адміністрації

Грем’яцької  ЗОШ  І-ІІІст.

 

 

 

 

Ничипорук  В. А.

вчитель української мови та літератури

Грем'яцької ЗОШ І-ІІІ ст. Острозького району


Етапи роботи над диктантом

Як уникнути помилок

 

 

Острог – 2017

 

 

В посібнику подаються поради щодо цілеспрямованої самопідготовки до написання диктанту, наводяться приклади типових помилок, вказуються орієнтири для їх запобігання і виправлення. Рекомендовано старшокласникам та вчителям української мови та літератури загальноосвітніх шкіл.

Рецензент

Денищук І.І., методист методичного кабінету відділу освіти Острозької районної державної адміністрації. 

Розглянуто та затверджено на засіданні науково - методичної ради   методичного кабінету відділу освіти  Острозького районної державної адміністрації. (Протокол №3   від  06.12.2016).

 

Зміст

1. Вступ……………………………………………………………………………….

2. Попередня підготовка до диктанту……………………………………………… 

3.  Слухання тексту диктанту……………………………………………………….  

4. Слухання окремих речень диктанту перед їх записом………………………… 

5. Перевірка написаного…………………………………………………………… 

6. Розмежування грубих і негрубих помилок…………………………………… 

7.  Висновки…………………………………………………………………………

8. Додатки……………………………………………………………………………

9. Список використаної літератури………………………………………………...

 


1. Вступ

Найчастіше вживаним засобом письмової перевірки знань і умінь з мови є диктант. На це є вагомі причини об’єктивного і суб’єктивного характеру. Текст для диктанту добирати порівняно легко; записують усі одне і те ж, то­му екзаменатор може встановити не тільки абсолютну грамотність кожного з екзаменованих, але й відносну, взяту із зіставлення всіх робіт; диктанти пе­ревіряти незрівнянно легше, ніж інші види письмових робіт, оскільки тотож­ність текстів дає змогу зосередитися на «критичних» місцях — орфограмах і пунктограмах, на які найчастіше допускаються помилки; той, хто пише дик­тант. не може ухилитися від запису продиктованого і, отже, приховати не­міцне засвоєння певного матеріалу.

Проте у диктанту як засобу контролю є й слабкі місця. Найістотніші з них — однобічність одержуваних результатів, обмеженість лише сферою правопису. Але ж мовні знання й уміння не зводяться до орфографічно-пунктуаційної пра­вильності запису. Для загального мовного розвитку дуже важливі уміння висло­вити думку, послідовно викласти зміст. Наявності чи відсутності таких умінь диктант, звичайно, не виявить, як не виявить і вміння добирати найвиразніше, найвлучніше слово, уникати необгрунтованих повторів тих самих слів (тут зада­ність лексичного складу тексту повертається зворотним, негативним боком). Немаловажне й те, що на результати диктанту великою мірою впливає і якість диктування, а тому, при одночасному проведенні диктанту у кількох класах, ре­зультати можуть виявитися не однакової достовірності, мати елемент лотерейності – наскільки в тому чи іншому класі пощастило з вчителем-екземенатором.

 

2. Попередня підготовка до диктанту

2. Попередня підготовка до диктанту

 

Може здатися, що цілеспрямована підготовка до диктанту неможлива. Адже невідомо, який текст буде запропоновано, які орфограми та пунктограми він міститиме. Це, звичайно, так. І все ж таки готуватися до диктанту можна і треба. Тільки це не буде підготовка до запису конкретних слів і речень.

У чому ж полягає ця підготовка?

По-перше, треба поновити в пам’яті список вивчених у школі орфограм і пунктограм. Це можна зробити за шкільними підручниками або довідниками, побудованими відповідно до шкільної програми. Переглядаючи ці списки, з’ясу­йте для себе, які орфограми та пунктограми ви пам’ятаєте, можете пізнавати їх у тексті і наводити власні приклади, а які засвоєні недостатньо. До таких варто повернутися ще раз, опрацювати відповідні параграфи підручників.

По-друге, необхідно зважити, які з переліку орфограм і пунктограм є найчастішими в текстах і найбільш важливими з комунікативного пог­ляду (помилки в них можуть призвести до перекручення висловлюваного змісту), і зосередити свою увагу саме на них.

Та найважливіший третій аспект підготовки — з’ясувати, якого виду орфографічні та пунктуаційні помилки допускаєте саме ви. Для цього треба переглянути як можна більшу кількість своїх письмових робіт і проаналізу­вати допущені в них помилки:

  1. визначити, якої орфограми чи пунктограми стосується кожна з поми­лок, пригадати відповідні орфографічні чи пунктуаційні правила;
  2. до кожного випадку порушення орфографічних чи пунктуаційних норм дібрати по кілька (бажано — побільше) прикладів, що підлягають такій самій правописній закономірності;
  3. систематизувати зібраний таким способом фактичний матеріал.

Для зручності виписки та приклади, що стосуються кожної помилки, до­цільно заносити на окрему картку — це дозволить без додаткової затрати ча­су розсортувати помилки за орфограмами і пунктограмами, тим самим об'єктивно визначити найбільш слабкі місця своєї підготовки.[ 4.с.164 ]

Зрозуміло, найбільше уваги треба приділити тим правилам, на які ви найчастіше допускаєте помилки. Якщо осмислити ці правила, можна розра­ховувати на те, що в екзаменаційному диктанті вдасться уникнути відповід­них помилок і, отже, одержати вищу оцінку.

Це, так би мовити, теоретичний бік підготовки до диктанту. Чим раніше, задовго до самого екзамену, взятися за таку роботу, тим більше шансів на її результативність: ґрунтовно опрацювавши 2-3 правила орфографії і стільки ж пунктуації, забезпечивши себе від помилок у їх застосуванні, можна перейти до інших питань, з якими пов'язана дещо менша кількість помилок.

Проте теоретична підготовка не повністю вирішує успіх справи. Можна знати правила, але не помічати тих місць у тексті, в яких потрібно ці правила за­стосовувати. Тому ще одним напрямком підготовки до диктанту є розвиток ор­фографічної та пунктуаційної зіркості. Прийоми такої роботи можуть бути різні.

  1. Повторюючи те чи інше орфографічне правило, відшукувати слова з відповідною орфограмою в орфографічному словнику.
  2. Самостійно добирати по 3 - 4 слова на кожне опрацьоване правило з наступною перевіркою за словником.
  3. Уважно розглянути наведений у відповідних посібниках матеріал для сло­вникового диктанту (при повторенні кожної теми), текст для контрольного диктанту або будь-який уривок з художнього твору, наукової чи публіцис­тичної статті (на кінцевому етапі підготовки), знайти і підкреслити в ньо­му орфограми і пунктограми, пригадати або з'ясувати за підручником чи іншими посібниками, яким правилам вони підпорядковані, а потім запи­сати розглянутий набір слів чи уривок під диктовку (продиктувати може будь-хто). Зіставлення запису з продиктованим текстом дасть змогу ви­явити слабкі місця і додатково попрацювати над ними.
  4. Готуватися до диктанту доцільно не самому, а принаймні удвох. Це дасть можливість застосувати такий ефективний спосіб підготовки, як взаємодиктант: спочатку один диктує, а другий пише, потім міняються ролями. Зіставляти з початковим текстом, з’ясовувати характер і причи­ни помилок, пригадувати правила і добирати приклади можна разом — така робота завжди цікавіша і продуктивніша.

Оскільки вживання розділових знаків залежить і від розуміння структури речення, і від сприймання інтонації, треба потренуватися. Передусім на матеріа­лі тих речень, у яких були допущені помилки. Ці речення варто прочитати вго­лос, намагаючись дотримуватися потрібної інтонації— питальної, окличної, перелічувальної, вставної, узагальнюючої, наслідкової тощо. Виробивши у себе навички правильного інтонування, можна краще сприймати особливості інтона­ції під час диктування і використати її як один з орієнтирів для оцінки структури речення. Якщо, скажімо, після слів «Товариш мене запитав...» не відчувається паузи, то можна сподіватись, що далі буде звичайний член речення (... про час проведення консультації). Якщо ж на цьому місці відчувається пауза з протяж­ною вимовою останнього слова, продовженням буде, очевидно, підрядне речен­ня (...коли відбудеться консультація). Пауза після останнього слова, вимовле­ного з пониженням голосу сигналізує про пряму мову (...: «Коли відбудеться консультація?»). У цьому випадку, на відміну від попереднього (з непрямим за­питанням у складі складнопідрядного речення), необхідний знак питання, оскільки пряма мова є питальним реченням.

Інтонація може послужити орієнтиром для пунктуаційного оформлення багатьох синтаксичних конструкцій: пониження голосу і прискорення вимови вставних слів, підвищення голосу у вимові першої частини безсполучникового складного речення, якщо друга частина виражає наслідок, час, умову, і, навпаки, пониження голосу з інтонацією очікування, якщо друга частина виражає причи­ну або пояснює зміст першої; незначна пауза між перелічуваними елементами з піднесенням голосу і незначним спадом перед кінцем перелічування при одно­рідних членах речення, частинах складносурядних речень, однорідними части­нами безсполучникових складних речень тощо.

Для правильного застосування розділових знаків у складному реченні вирі­шальну роль відіграють поняття синтаксичного зв’язку між словами та грама­тичної основи речення. Тому в процесі підготовки доцільно потренуватися у встановленні граматичних основ — це дозволить зорієнтуватися у структурі ре­чення в цілому. Так, прослухавши речення Зачаклована ніби ця хата: ні час не звалив, ні гроза, хоч об неї бив ворог з гармати і вогонь її душу лизав (Г. Петрук-Попик), вичленовуємо граматичні основи: хата зачаклована, ворог бив, час не звалив, вогонь лизав. Помітивши ще один іменник у називному відмінку — гроза, бачимо, що окремого присудка, котрий стосувався б його, немає, отже, треба роз­глядати його як один з однорідних підметів: не звалив ні час, ні гроза. З’ясувавши, що в реченні чотири граматичні основи, отже й чотири прості речення, можемо вирішувати, де границі цих речень (тут допоможе розуміння зв’язків між слова­ми), як вони пов’язані між собою, які розділові знаки треба поставити.

Орієнтація на граматичну основу особливо необхідна у двох випадках: у реченнях, в яких підрядне знаходиться в середині головного, і тоді, коли до складного речення входять односкладні. Розглянемо приклади.

Школяр, до якого ми звернулися, показав, де знаходиться кабінет дирек­тора. Якщо визначення граматичних основ ми звернулися і знаходиться кабі­нет труднощів не викликає (цьому сприяє і розташування підмета і присудка у безпосередньому сусідстві), то, щоб знайти присудок, пов'язаний з підметом школяр, треба врахувати і змістові, і граматичні характеристики подальших слів і натрапити на слово показав. Тільки після цього стає ясно, що між під­метом і присудком знаходиться підрядне речення, яке слід виділити комами.

Провідник був дуже досвідчений і, коли трапляюся щось непередбачуване, завжди знаходив найкращий вихід.

Щоб правильно розставити розділові знаки в цьому реченні, треба зрозу­міти: І) до якого підмета належить присудок знаходив (не вихід знаходив — іменник тут у знахідному відмінку, — а провідник); 2) що з’єднує сполучник / (два присудки був досвідчений і знаходив). Тільки після цього стає зрозумі­лим, чому після і та після непередбачуване потрібні коми: вони виділяють з двох сторін підрядне речення.

Поки багаття розгорілося, уже смеркалося, і від річки повіяло холодом. Зрозуміло, що присудок смеркалося не може стосуватись слова багаття. Не може він бути пов'язаний зі словом повіяло як однорідний. Це присудок окремої — безособової частини речення, яке складається з трьох простих. Звідси — необхідність двох ком (у тому числі й перед сполучником і), які відділяють одне просте речення від іншого.

Перед диктантом необхідно потренуватися у сприйманні на слух граматичних основ у подібних реченнях.

Не менш важливо навчитися звертати увагу на словесні орієнтири попе­реднього прогнозування фрагментів речення. Передусім це слова, які вимага­ють дальшого уточнення. Наприклад, почувши фрагмент У цей день ми дізна­лися, неважко здогадатися, що далі йтиме або додаток, що відповідає на пи­тання про що? (...про перемогу динамівців), або аналогічне за змістом з’ясувальне речення (..., що динамівці перемогли; ...як проходив матч; ...коли відбулося змагання і т. п.). Очікується, отже, підрядне речення. Наявність пау­зи і сполучника чи сполучного слова дозволяє з певністю ставити кому, а далі, на основі зв’язків між словами, знаходити місце для другої коми в кінці підря­дного речення, якщо ним не закінчується вся складна конструкція.

Такими сигналами про підрядне речення є дієслова думати, знати, вирі­шити. бажати, намагатися; прикметники і прислівники у формі вищого ступеня (Екзамен він склав краще,... ніж ми сподівались), займенники і по­дібні до них прислівники той, такий, так, там, тоді (якщо на них падає ло­гічний наголос), які вимагають конкретизації (Тільки той ненависті не знає,... хто в житті нікого не любив. — Леся Українка).

Уміння розрізняти особливості вимови допомагає в окремих випадках уникнути й орфографічних помилок, особливо тоді, коли застосування правила вимагає складних міркувань, на які під час диктанту просто немає часу. Напр., записуючи речення Зима вже, а нива ще не зорана чи Перед нами ни­ва незорана, не обов’язково з’ясовувати, що в першому (не)зорана є присуд­ком, а в другому — означенням при відсутності присудка (неповне речення), досить вловити, що в першому не вимовляється з більшою силою голосу і не зовсім зливається з наступним словом.

3. Слухання тексту диктанту 

Виконання диктанту починається з прослуховування всього тексту. Пер­шим і найголовнішим завданням для тих, хто писатиме його, на цьому етапі є повне усвідомлення змісту, — адже нерозуміння змісту може призвести до по­милок і перекручень. Згадаймо хоча б, як з гумором описав Остап Вишня одну з таких помилок: замість «собака іспанської породи» він написав «/з панської породи». Щоб подібного не траплялося, треба, слухаючи текст, з’ясувати для себе, яка його тема, яка головна думка, яке ставлення автора до описуваного. Розуміння цих ознак диктованого тексту допоможе уточнити значення окремих слів, членування речень на слова (особливо в тих випадках, коли існують аль­тернативні написання типу про те — проте, що б — щоб, по новому —- по- новому, в верх — вверх, мимохідь (проходячи мимо) — мимохіть (ненавмисне), а іноді й за контекстом догадатися про значення незрозумілого слова і, за ана­логією з іншими словами, правильно написати його. Так. у реченні Зате до­стеменно знаємо, що готові назви і сам спосіб назвоутворення як феномен мо­ви прийшли в писемний період із дописемного уже з устояними моделями можна з’ясувати, що зате функціонально близьке до але, отже, це склад­ний сполучник, який треба написати разом; що дописемного зіставляється зі словом писемний, отже, це одне слово з префіксом до; що слово феномен бли­зьке значенням до «особливість», «характерна риса». Під час слухання окремі слова, над написанням яких варто подумати, доцільно зафіксувати не тільки в пам’яті, а й на папері, щоб не випустити їх з поля зору в ході диктанту, при підсумковому зачитуванні всього тексту або при самостійній перевірці написаного.

4. Слухання окремих речень диктанту перед їх записом 

Після загального ознайомлення з текстом зачитується кожне речення, після чого здійснюється його запис. Під час читання речення ні в якому разі не слід нічого записувати. Речення треба уважно прослухати, щоб потім не довелося щось уточнювати або відгадувати.

На що ж треба звертати увагу, слухаючи речення? Передусім необхідно сприйняти його як комунікативну одиницю мовлення — зрозуміти харак­тер інтонування, висловлений зміст, зафіксувати в оперативній пам'яті якщо не все речення, то хоча б прикінцеві слова.

Паралельно з цим слід виявити ті слова, в написанні яких можуть бу­ти допущені помилки, щоб у ході запису зосередитись на них більше, мож­ливо, й пригадати ті правила, якими треба керуватися.

Ще одне завдання під час слухання речення — по змозі точніше визна­чити його структуру, спираючись на ті орієнтири, про які йшлося вище, подумки відзначити особливості його інтонування: паузи, пришвидшення або сповільнення темпу вимови, підвищення або пониження голосу на окре­мих фрагментах, виділення окремих слів чи словосполучень логічним наго­лосом, адже з цим органічно пов’язані пунктуаційні правила. Якщо речення не дуже об'ємне, варто у внутрішньому мовленні (в думці) начебто «проговорити» його так, як його можна було б вимовити вголос. Таке неозвучене «повторення» речення сприяє кращому осмисленню особливості ін­тонації і дуже допомагає у виборі розділових знаків. Це дозволяє при записі орієнтуватися не на окремі два - чотири слова (адже диктується саме такими фрагментами речень), а на збережену в пам'яті структурну та інтонаційну схему речення, доповнюючи своєрідним самодиктантом диктування екзаме­натора.

Зберігання у пам’яті якнайбільшої кількості граней речення дає змогу під час пофрагментного диктування уважніше поставитися до правопису окремих слів, написання яких викликає сумнів, використати сформований на всіх попередніх етапах навчання механізм аналізу орфограм — визначити частину слова чи частину мови, якої стосується орфограма, встановити зв'я­зки між словами, від характеру яких залежить написання, підібрати аналогії, які допоможуть знайти правильне рішення.

5. Перевірка написаного 

Після написання диктанту текст зачитується ще раз. Це не пуста формаль­ність, а ще один засіб одержання об'єктивних даних про стан грамотності (для викладача) та усунення випадкових помилок (для екзаменованого).

Якщо у ході написання думка виконавця роботи працювала активно, він має зафіксовані (у пам’яті або на папері) ті слова чи фрагменти, у написанні яких не зовсім упевнений. Тепер, слухаючи весь текст (а зачитується він з невеликими паузами між реченнями), екзаменований має змогу ще раз вслухатись у вимову слів та інтонацію викладача, зіставити їх з тим, як він розу­мів їх під час запису, і зробити для себе певні висновки. Якщо потрібно — зробити виправлення. Особливу увагу при цьому треба приділити тим орфограмам і пунктограмам, на які було допущено найбільше помилок у попере­дніх роботах навчального і контрольного характеру.

Якщо, скажімо, хтось не почуває себе впевнено у написанні ненаголошених е та и. йому варто зосередити увагу на словах з цією орфограмою (у на­веденому вище уривку це гримить,  верещить, ледачі, втекти, повер­нулися, десятьох, живих, звелів). Написання більшості з них вдалося чітко виз­начити за допомогою правил ще в процесі написання диктанту, але не всіх. Під час останнього читання можна згадати ще якісь перевірні слова (напр., звелено, вереск) або згадати інші правила (напр.. про дві букви е в записі зву­косполучень ере, еле), та деякі слова гак і залишились під сумнівом (скажімо, гримить ). Що робити в цьому випадку? Адже ні словника нема під руками, ні екзаменатора запитувати не можна. Тоді необхідно керуватись та­ким правилом: не вносити в текст диктанту жодних змін, якщо не знаєш, як їх обґрунтувати, залишати так, як написано. Це правило майже ніколи не підводить. Пояснюється це тим, що в процесі усього навчання мовний еле­мент, який викликає сумнів, траплявся, напевно, не один раз, хоч і не був об'єк­том спеціального розгляду. Він сприймався і на слух, і за допомогою зору, мо­жливо, його доводилось і записувати, виконуючи певні рухові дії, — і все це неусвідомлено зберігається в пам’яті, навіть у підсвідомості, і рука здебільшого сама видає потрібний варіант написання. Звичайно, повної гарантії бути не мо­же, але необдумане, поспішне виправлення, що не спирається на точну основу правильного написання, призводить до значно гірших результатів.

Як правило, перед збиранням робіт екзаменатор дає ще кілька хвилин для самостійної перевірки написаного. Їх треба використати для завершення самоконтролю за сумнівними написаннями.

Окремої уваги під час остаточної перевірки вимагає дотримання правил переносу частин слова з одного рядка в інший. Пов’язані з цим помилки тра­пляються досить часто. Тому варто «проїхатись» поглядом по правій частині сторінки і виявити можливі порушення.

Хочеться застерегти: не намагайтесь усунути власні проблеми чужими зу­силлями, не заглядайте в роботу сусіда. Звідки ви взяли, що він підготовлений до перевірки краще за вас? Треба вірити у власні сили. Але навіть якщо ви в них не впевнені, не забувайте: саме таким способом помилки сусіда можуть перекочувати у вашу роботу. Хіба вам треба ще й «позичених» помилок?

І на закінчення ще одна, здавалося б, дрібниця. Придивіться, чи немає у вашому диктанті описок (перестановки і пропуску букв, відсутності розділо­вих знаків, які підлягають добре засвоєним вами правилам). Популярні серед учнів пояснення, що помилку допущено випадково, механічно і т п Навіть якщо це насправді так, такі пояснення нічого не дають: викладач бачить і оцінює те, що написано.


6. Розмежування грубих  і не грубих помилок 

Пунктограми

Помилки

Грубі

Негрубі

1. Знаки в кінці ре­чення

Відсутність знака в кінці речення.

Заміна знака запитання, зна­ка оклику, трьох крапок крапкою.

2. Тире між підме­том і присудком

Кома замість тире між під­метом і присудком, вираже­ними іменниками в називно­му відмінку або неозна­ченими формами дієслова.

Відсутність тире на місці пропущеної зв'язки в ін­ших випадках.

3. Тире в неповному реченні

 

Пропуск тире.

4. Кома при порів­няльних зворотах

 

Відсутність коми.

5. Знаки при одно­рідних членах ре­чення

Пропуск коми між одно­рідними членами.

Зайва кома. Кома між не­однорідними означення­ми.

6. Знаки в реченнях з узагальнюючи­ми словами між однорідними чле­нами речення

Пропуск двокрапки або тире.

Двокрапка замість тире і тире замість двокрапки.

7. Знаки при звер­таннях

Пропуск знака для виділе­ння звертання. Кома між звертанням і залежними від нього словами.

Неправильний вибір ко­ми або знака оклику. Ко­ма після о, ой перед звер­танням.

8. Знаки при встав­них словах і ре­ченнях

Пропуск знаків для виділен­ня найбільш вживаних вста­вних слів, а також вставних і вставлених речень.

Неправильний вибір зна­ка. Виділення слів на­решті, головним чином, передусім, навіть тощо.

9. Знаки при відок­ремленні друго­рядних членів ре­чення

Відсутність ком для виді­лення узгоджених означень після означуваного слова і будь-яких означень до осо­бових займенників.

Відсутність коми при ві­докремленні означень з обставинним відтінком.

10. Знаки при відок­ремленні прикла­док

Відсутність ком для відо­кремлення поширених прикладок, що відносять­ся до загальних назв і осо­бових займенників, та будь-яких прикладок, що стоять після власних назв.

Коми, які виділяють при­кладки, що приєднують­ся сполучником як. Необ­ґрунтоване вживання ти­ре для виділення прикла­док.

11. Кома при відок­ремленні обста­вин

Пропуск коми при дієпри­слівникових зворотах. Відсутність коми при діє­прислівниках, які є обста­винами часу і причини.

Коми у випадках, коли відокремлення зворотів немає (у складі фразеоло­гізмів). Виділення кома- ми дієприслівників зі значенням способу дії. Відсутність ком для від­окремлення обставин, ви­ражених іменниками.

12. Знаки при уточ­нюючих відок­ремлених членах

Пропуск ком при уточню­ючих обставинах місця і часу.

Відсутність знаків при до­датках з прийменниками крім, за винятком тощо.

13. Знаки при прямій мові

Пропуск знаків для виді­лення прямої мови і відді­лення її від слів автора.

Заміна потрібного знака іншим.

14. Знаки в складно­сурядних ре­ченнях

Пропуск знака між части­нами складносурядного речення.

Неправильний вибір коми або тире. Кома при наяв­ності спільного для двох частин члена речення.

15. Коми в складно­підрядних ре­ченнях

Відсутність ком між голо­вним і підрядним речен­ням та між однорідними підрядними реченнями.

Пропуск коми для виді­лення підрядних речень, залежних від дієприкмет­ників і дієприслівників.

16. Знаки в безсполуч­никовому склад­ному реченні

Пропуск знака між части­нами складного безспо­лучникового речення.

Неправильний вибір зна­ка між частинами склад­ного речення.

17. Знаки в складних реченнях з різни­ми видами зв'язку

Відсутність знаків між ча­стинами складної кон­струкції.

Зайва кома при збігу двох сполучників.

 

7. Висновки

Під час написання диктанту треба бути уважним, зосередженим і цілеспрямованим. Практика доводить, що більшість учнів під час написання не думають про правила і відкладають самоконтроль на кінець роботи. Звичку писати без розділових знаків і розставляти їх «потім», після закінчення диктанту, слід викорінювати. Такі звички негативно відбиваються на результатах  виконаної  роботи.

Пам’ятайте, що орфографічна й пунктуаційна грамотність як частина загальної мовної культури складається внаслідок вивчення теорії, свідомої засвоєння правописних правил, які забезпечують формування необхідні умінь і навичок

У збірнику подано диктанти різні за складністю та кількістю слів, при потребі можна використовувати лише  частину тексту. У запропонованому матеріалі є ілюстрації до всіх найважливіших орфографічних і пунктуаційних правил, що вивчаються в школі і виносяться для перевірки на екзаменах. ( Додаток)

8. Додатки

Завантажити: Ничипорук В. А. Етапи роботи над диктантом. Як уникнути помилок. Додатки (Документ Word)


9. Список використаної літератури

1. Дорошенко С.І. Методика викладання української мови: Навчальний посібник / За ред. С.І.Дорошенко, М.С.Вашуленко,О.І.Мельничайко та ін. – Київ: Вища школа, 1982. – 398с.

2. Козачук Г.О. Підвищення грамотності учнів: Навчальний посібник для учнів / Г.О.Козачук . – Київ: Освіта, 1994. – 161с.

3. Пентилюк М.І. Методика навчання  рідної мови в навчальних закладах / М.І.Пентилюк. – Київ: Ленвіт, – 2000. – 302с.

4. Пентилюк М.І. Методика навчання української мови у таблицях і схемах / М.І.Пентилюк, Т.Г.Окуневич. – Київ: Ленвіт, 2006. – 120с.

Вашу публікацію на сайті може засвідчити Сертифікат

mini

Революція гідності. Війна. Рівненщина

Сайт пам'яті загиблих
Революція гідності. Війна. Рівненщина

Опитування

Які джерела електронних ресурсів Ви використовуєте найчастіше?
 

Інше